Вчора було багато повідомлень з приводу чергових роковин масової загибелі людей на Майдані 20 лютого 2014 року.
Так відбувається останні 12 років щороку. 20 лютого – офіційний пам'ятний день в Україні (День Героїв Небесної Сотні).
Але набагато менше рік у рік згадують про те, що сталося наступного дня – 21 лютого 2014 року.
Цього дня, рівно 12 років тому, було укладено угоду між екс-президентом Віктором Януковичем та опозицією про мирне врегулювання протистояння в Україні.
Вони, нагадаємо, передбачали повернення протягом 48 годин до Конституції 2004 року з урізаними повноваженнями президента, формування нової коаліції та уряду в парламенті, подальшу конституційну реформу та проведення виборів президента України не пізніше кінця 2014 року.
Історія не знає умовного способу. Але не можна виключати, що якби ці домовленості були виконані, то не було б ані анексії Криму, ані війни на Донбасі, ані нинішньої повномасштабної війни. І ситуація вирішилася б політичним шляхом.
Приблизно так само зараз багато хто сприймає як втрачений шанс на швидку зупинку війни Стамбульські угоди березня 2022 року.
Проте домовленості від 21 лютого так і не було виконано.
Вони викликали велике невдоволення на Майдані, де вимагали негайної відставки Януковича. Виявляв вагання щодо їх виконання і сам Янукович, а наступного дня вони взагалі були повністю обнулені Верховною Радою, яка, під керівництвом та з ініціативи нового спікера Олександра Турчинова, проголосувала за усунення Януковича з посади президента (тобто до закінчення 48 годин, відведених на підписання ним змін до Конституції).
Оскільки це рішення було прийнято з явним порушенням Основного закону (він не передбачав позбавлення влади глави держави з формулюванням "за самоусунення від виконання конституційних повноважень"), потім це дало привід для Росії та її прихильників називати подію "державним переворотом".
По-багато, такий розвиток подій був зумовлений самою угодою від 21 лютого, в якій містилася норма про те, що урядові війська виводилися з Києва (що було зроблено), тоді як Майдан (де тоді з'явилося чимало озброєних учасників) залишався стояти. Щоправда, в угоді було також прописано, що має бути здано "незаконну зброю" та звільнено зайняті протестувальниками адміністративні будівлі, а також розблоковано площі та вулиці.
Але, зрозуміло, що в тій ситуації ніхто ні здавати зброю, ні йти з вулиць та майданівців майданів змусити не міг.
Таким чином, вже до вечора 21 лютого контроль над столицею було фактично передано опозиції і потім все сталося за принципом, сформульованим ще Мао Цзедуном: "гвинтівка народжує владу".
Опозиція скористалася ситуацією, щоб перехопити контроль над Радою та усунути від влади Януковича.
Однак, якщо подивитися на події у розвитку, то очевидно, що ключовою, базовою причиною, яка призвела до зриву домовленостей стала бійня на Майдані 20 лютого 2014 року.
Для початку – ретроспектива подій.
18 лютого, після спроби прихильників Майдану прорватися до Ради, почалися сутички під час яких "Беркут" та Внутрішні війська вибили протестувальників із урядового кварталу. Далі силовими стуктурами була спроба зачистити сам Майдан, але вона вже до раннього ранку 19 лютого захлинулась.
Тому з ранку 19 лютого розпочалося позиційне протистояння без активних дій. А вже надвечір того ж дня було офіційно оголошено, що між владою та опозицією досягнуто домовленості про перемир'я.
20 лютого очікувалося приїзду до Києва міністрів закордонних справ Франції, Німеччини та Польщі для обговорення мирного плану. Крім того, ввечері 19 лютого СБУ спростувала інформацію, що з'явилася раніше, про початок "антитерористичної операції" в Києві.
Тобто, з усього було видно, що влада до ранку 20 лютого була налаштована як мінімум узяти паузу до приїзду представників європейських країн (до яких пізніше приєднався і представник Володимира Путіна Володимир Лукін) і поки що нових спроб зачистки Майдану не робити.
Проте вже вранці 20 лютого на Майдані розпочалася стрілянина і було вбито та поранено десятки протестувальників та багато правоохоронців.
Зустріч опозиції та Януковича разом із європейцями все одно відбулася. І описані вище компромісні домовленості було укладено. Однак, фон, створений жахливою бійнею, різко змінив ситуацію.
З одного боку, влада була деморалізована звинуваченнями у масових вбивствах. У ній почався розбрід і хитання.
Головне – розвалилася провладна більшість у парламенті. Частина регіоналів, намагаючись "відбудуватися" від Януковича, почала швидко дрейфувати до табору Майдану. Що потім і дозволило опозиції перехопити контроль над Радою, після чого "забути" про домовленості 21 лютого.
З іншого боку, що ще важливіше, після масових вбивств на жодні компроміси з Януковичем не був готовий йти Майдан. Там із гнівом відкидали будь-які угоди, які б дозволили президентові України залишитися при владі.
Не допомагали навіть умовляння учасника переговорів тодішнього (і нинішнього) міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського, який, за свідченням Вікторії Сюмар, попередив майданівців – "якщо не підтримаєте угоду, буде війна".
"Рада Майдану, на яку приїхали міністри Сікорська та Франк-Вальтер Штайнмаєр. Мені доручили оголосити позицію, чому Україна не ухвалить угоду з Януковичем і вибори в грудні, як до того домовилися з росіянами. Сікорський слухав ці аргументи в півха і різко відповів: "Ви нічого не розумієте. Ви не можете проігнорувати цю угоду, бо буде війна, і вас тут нікого вже не буде". Нам доводилося розводити руками і говорити, що угода після розстрілів на Майдані просто не працюватиме", - згадувала 2014 року Сюмар.
Тобто всі аргументи на тлі шоку від масових вбивств уже не сприймалися. І реалізувати досягнуті домовленості практично неможливо.
Тому можна сказати, що саме розстріли на Майдані 20 лютого запустили ланцюжок усіх наступних подій, включаючи анексію Криму, війну на Донбасі та повномасштабне вторгнення РФ.
І в цьому плані ключовим є питання – хто розпочав бійню вранці 20 лютого?
Відповідь на нього цілком чітко дала Генеральна прокуратура України ще за часів президентства Петра Порошенка.
Тоді вона розслідувала не лише вбивства протестувальників 20 лютого, а й убивства того дня правоохоронців.
І в ході цього розслідування, як уже раніше писала "Країна", було встановлено, що першими стрілянину вранці 20 лютого розпочали майданівці: так звана "група Парасюка" (до неї входив і сам майбутній народний депутат Володимир Парасюк та його батько) відкрила вогонь по бійцям внутрішніх військ. Серед останніх були вбиті та поранені.
Тож силовики спішно покинули свої позиції на Майдані, відступивши до урядового кварталу.
Подальше відомо - слідом за ними побігли у настання сили Майдану, які були зупинені зустрічним вогнем. За офіційною версією Генпрокуратури цей вогонь відкрили беркутівці.
За версією адвокатів беркутівців, вогонь вели якісь "грузинські снайпери" з готелю "Україна".
Але у будь-якому разі, виходячи із матеріалів слідства, першими вогонь відкрили майданівці. При тому, що якоїсь ескалації на той момент з боку українських правоохоронців не було.
Що, повторимося, прямо було зазначено у матеріалах Генпрокуратури вже після перемоги Майдану.
Зокрема, це було зафіксовано у тексті підозри одному з учасників "групи Парасюка" Івану Бубенчику, який був затриманий у квітні 2018 року (йому ставилося зазіхання на життя співробітників правоохоронного органу - стаття 348 КК, умисне вбивство - стаття 115 КК, незаконне)
Більше того, там же йшлося і про те, що ці дії були вчинені з метою зірвати угоди між владою та опозицією.
"Бубенчик, встановивши, що правоохоронці та мітингувальники активних дій не здійснюють у зв'язку з перемир'ям між чинною владою та лідерами опозиції, маючи намір здійснити невиборче застосування вогнепальної зброї на поразку, здійснив навмисні, протиправні діяння, діючи за попередньою змовою з іншими особами, скоєння необхідної оборони чи дій у стані нагальної необхідності", - цитував у 2018 році текст підозри Бубенчику адвокат Віталій Титич.
Про те ж написано і в проекті підозри іншому учаснику групи Парасюка Назару Юськевичу, який раніше публікувала Країна.
"Приблизно в середині лютого 2014 року, коли між чинною на той час владою і лідерами тодішньої опозиції велися активні переговори про припинення протистояння, в центральній частині міста Києва, група осіб - жителів Львівської області, неправильно розуміючи мети акцій протесту… вирішила перешкодити цим переговорам і досягнутим домовленостям шляхом співробітників правоохоронних органів, що неминуче спричинило б ескалацію протистояння".
У тексті проекту підозри також зазначено, що на ранок 20 лютого правоохоронці були вишикувані у шеренги від Майдану до Інститутської та огрестрельної зброї не мали і активних дій проти протестувальників не робили.
Далі йдеться, що приблизно о 8 годині ранку Назар Юськевич зробив не менше десяти пострілів по ряду службовців внутрішніх військ.
Одночасно відкрили вогонь та інші члени групи.
Внаслідок чого двоє ВВ-шників загинули, і ще 28 отримали поранення. Після цієї атаки міліція почала відступати вгору вулицею Інститутською.
Розслідування за фактами вбивства правоохоронців на Майдані велося у 2016-2018 роках. Було вручено підозру Бубенчику та підготовлено підозру Юськевичу.
Але потім, багато в чому через обурення активістів Майдану, процес поставили на стоп.
Підозрю Юськевичу так і не вручили, а справу Бубенчика спустили на гальма. Хоча й сам Бубенчик (причому ще 2016 року), а згодом і Парасюк підтверджували, що вели вогонь по силовиках уранці 20 лютого.
Проте висновки розслідування Генпрокуратури України очевидні і вони, повторимося, полягають у тому, що першими вогонь 20 лютого відкрили "майданівці" з "групи Парасюка", після чого і почалася бійня.
За версією слідства, ця група діяла за власною ініціативою.
Чи так це насправді, чи була якась "керівна та керівна сила", яка дала наказ відкрити стрілянину, зірвати потенційну угоду та запустити подальші процеси, одна з головних загадок сучасної історії України.
Ми вже писали, що з часів Майдану було багато ситуацій, коли здавалося, що ситуація згортає у мирне русло – до компромісів та врегулювання. Однак щоразу відбувалося щось, що домовленості зривало.
І ситуація 20-22 лютого 2014 року не єдина у цьому плані. Подібних було безліч, включаючи згадані вище Стамбульські угоди (докладно про це писали в окремому матеріалі ).
Наче рука невидимого режисера щоразу спрямовувала події дорогою, що веде від бійні на Майдані до бійні гігантських масштабів, яка зараз уже четвертий рік триває в Україні.
Хоча може й немає жодного режисера. А є просто вирва ненависті, в яку після пролитої крові втягуються все більше і більше людей, помножуючи смерті і страждання, є "логіка війни" у всіх сторін, що беруть участь у ній ("на війні з ворогом не домовляються, його знищують"), помножена на особисті амбіції та комплекси політичних лідерів.
Але так чи інакше те, що сталося 12 років тому, стало одним з найважливіших спускових гачків до подальших трагічних подій.
І головне питання – як тепер вирватися з кола війни, крові та сліз. Шанси на це є, проте, як і раніше, є і дуже сильний опір, який штовхає всіх учасників процесу на продовження того ж трагічного шляху.
